жанр, як "карти країн". Зауважимо, що раніше карти існували лише як кадастрові схеми земельних дільниць (у Єгипті та Вавілоні), згадані нами на початку дорожники-ітинерарії, схеми світу (Т-О) та похідні від них, навігаційні (портолани). Як не дивно, майже не траплялося спроб створити карту окремої цілої країни.
Теперішнє наукове картографування можна було здійснити вже на підставі точної топографічної зйомки, визначення географічних координат та з використанням належних інструментів. Це потребувало чимало часу, колективних зусиль, оскільки модерні карти потребували участі багатьох людей з різних країн, які б обмінювалися географічною інформацією.
Цей перехідний етап був позначений здобутками видатного польського картографа XVI ст. Бернарда Ваповського (1470–1535), який вносив виправлення до карт Птолемея, що видавалися у збірках, започаткованих Миколою Кузанським (1401–1464). Здобутком Ваповського є опрацювання карти "Сучасна карта Польщі, Угорщини, Богемії, Німеччини, Русі, Литви" (1507–1509). Ця карта задавала коло певних політонімів (назв державних утворень), де лише Русь по суті випадала з цього кола, будучи складовою Великого князівства Литовського та королівства Польського. Це є свідченням існування певного географічного "руського простору", який не поспішав "розчинятися". З того ж часу ми також спостерігаємо увагу до виокремлення й адміністративних регіонів на українських землях на підставі доволі приблизних меж давніших князівств та сучасних воєводств. У 1526 р. Ваповський випустив "Карту Сарматії", де вперше позначив регіон Поділля та застосував українську транскрипцію написання багатьох географічних назв.
У 1540 р. виходить заснована на Ваповському карта "Польща і Угорщина" німецького гуманіста та космографа Себастьяна Мюнстера (1488–1552, рис. 10), яка згодом регулярно перевидається протягом 60 років. На ній присутні регіональні назви (Волинь, Поділля, Покуття,
