нямРосійської Федерації, в якій попередні учасники "воєнно-політичного союзу" стануть звичайними суб'єктами федерації наряду з іншими, перед тим статусно нижчими (Татарією, Карелією, Республікою німців Поволжя, Горською республікою та ін.), або ж цей новоутвір буде мати формально конфедеративний "неросійський" характер. Перемогла, як ми знаємо, точка зору Леніна, який відстояв радянську форму національної державності для співзасновників СРСР. Ми знаємо також, що репресивно-асиміляційної суті радянського національного врегулювання це надалі не змінило, але за тих обставин і ця формальність "союзної держави" залишила для України на майбутнє певний ембріональний "комплект" для можливої міжнародно-правової суверенізації.
Європейська картографія, яка мусила спиратися на якісь формальні підстави, на картах "Нового Світу" 1921– 1923 рр. виділяла радянську Україну окремим контуром в загальному контурі нової Росії, щодо устрою, меж та форми визнання якої ще не існувало якоїсь ясності. "Реальність" радянської України видавалася більшою, аніж наприклад радянської Білорусі, яку окреслити на мапі часто-густо забували. Закавказзя, яке Червона Армія завоювала у 1920–1921 рр., ще пару-трійку років малювали як три незалежні неросійські (бо іншого кольору) держави – Грузію, Вірменію та Азербайджан. Сибір та Середня Азія лишалися в своєму державному статусі "терра інкогніта", і їх підписували традиційно, як до 1917 р. – "Сибір" та "Киргизи"; до 1922 р. існувала як радянський лімітроф[1] Далекосхідна республіка. "Росія" лишалася також традиційно в Європі, але щодо її колишньої "імперії" на схід від Уралу на даний момент було ще незрозуміло, що писати. Лишався поки лише спільний російський колір.
Після утворення СРСР та укладання протягом 1923 р. Союзного договору одночасно із процесами визнання Заходом більшовицької держави ситуація дещо прояснюєтья. На увесь простір колишньої Російської імперії
- ↑ Лімітроф – буферне державне утворення, яке відокремлює ворожі держави.
