Отже, сподівання українців на підтримку світової спільноти не виправдатися. Попри значні зусилля, неофіційній українській делегації так і не вдалося схилити Паризьку мирну конференцію до міжнародно-правового визнання УНР і збереження територіальної цілісності українських земель. Негативне ставлення країн Антанти і США до незалежності України стали вирішальним фактором, який перекреслив усі українські дипломатичні і збройні зусилля. Підтримані провідними країнами Заходу були територіальні амбіції Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії. З іншого боку, стабілізація радянського режиму на більшій частині українських земель робила подальші "картографічні вправи" з українськими теренами фактично зайвими. Будь-які наступні територіальні зміни могли пов'язуватися лише з кризою Версальської системи міжнародних відносин, яка врешті відбудеться лише наприкінці 1930-х років. Винуватцями змін виступлять Третій Рейх А. Гітлера, Італія Б. Муссоліні та СРСР Й. Сталіна. І очевидно, що за цих умов український народ свою долю не вирішував.
Але, але… До нової європейської кризи, спричиненої ревізією Версальських угод, Україна усе-таки на картах закріплюється. Щоправда, лише з радянського боку.
Етнографічні карти ХІХ ст. вже були начебто "востаннє", з більшим бо меншим успіхом, використані при проведені кордонів у 1918–1923 рр. Надалі лишилися на поверхні "Нового Світу" (як урочисто називали нові кордони у картографічних виданнях переможної Антанти) нові політико-адміністративні кордони нових (чи відносно нових) держав Центральної та Східної Європи. Слово "Україна" ані польська, ані румунська, ані чехословацька офіційна картографія згадувати не прагнули. Кожен український край, що потрапив під їхню владу (як колись сама Польща поміж імперіями), мав власну регіона-
