З осені 1918 р. територіальні зміни України диктувалися мінливою реальністю воєнних дій, в яких врешті українські національні сили програли, але важливим правовим прецедентом стала історія Західноукраїнської Народної Республіки і практики окреслення "українського простору" із заходу.
Вже 1 листопада 1918 р. на землях колишньої АвстроУгорської імперії постала нова незалежна держава Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Територія ЗУНР у складі української частини Галичини, Буковини та Угорської Руси (Закарпаття) була визначена "Тимчасовим основним законом про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії", ухваленим Українською Народною Радою ЗУНР 13 листопада 1918 р. Згідно Артикулу ІІ «Тимчасового закону», межі ЗУНР визначалися в наступний спосіб: «ГРАНИЦІ. Простір Західно-української Народньої Республики покривається з українською суспільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії, то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини, та з українськими частями бувших угорських столиць (Комітатів) : Спиш, Шариш, Земляни, Уг. Берег, Угоча і Марморош, як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії Карла барона Черніга (Ethnographische Karte der osterreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der k.k. Direktion der administrativen Statistik, Wien 1855 Masstab 1:864.000)» (рис. 24).
Протягом усього свого існування західноукраїнська держава також перебувала у стані збройної боротьби за державність проти новоутвореної Польщі. Попри волевиявлення українців, після розпаду Австро-Угорщини українські території Буковини та Закарпаття були окуповані румунськими, чеськими та угорськими військами. Фактично у складі ЗУНР перебувала лише Галичина Лемків-
