народів Росії, утвореному 1912. Ця організація була надпартійною й парамасонською, підтримувала зв'язки з європейським М. й працювала законспіровано.
Українські масони подали ідею, щоб масонський рух на теренах Російської імперії був «політичним» — боровся за повалення самодержавства, зрівняння в правах усіх національних меншин (передусім — поляків та євреїв). На поч. 20 ст. М. в Україні контролювали низку інших громадських організацій й істотно впливали на політичну обстановку та користувалися високим авторитетом серед російських «майстерень». Однак серед українських та російських «вільних каменярів» не було єдності через неоднакове бачення способів розв'язання національного питання: російські «брати» відстоювали цілісність Російської імперії, українські здебільшого виступали за незалежність України.
Неоднаково ставилися масони й до Першої світової війни. Одні підтримували воєнні зусилля уряду, інші прагнули його воєнної поразки.
Масони прагнули запобігти революційному вибуху в Російській імперії.
Коли ж відбулася Лютнева революція 1917, вони зайняли в нових владних структурах ключові позиції, однак ефективно використати цей свій успіх не зуміли, передусім через відсутність у них єдиної політичної програми й ідейні розбіжності та через колізії між провідниками масонського руху (зокрема, між С. Петлюрою та П. Скоропадським).
Після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 масонські ложі України зайняли антибільшовицьку позицію, однак між «братами» примирення не відбулося (сварилися між собою «самостійники» та «федералісти», а за Української Держави — ще й противники німецької окупації України та ті, хто співпрацював з німцями і гетьманським урядом).
Велика Ложа України (утворена 18 вересня 1917) безуспішно домагалася «регулярності» та включення до Міжнародного бюро масонських зв'язків.
1919 ядро вітчизняної масонської організації залишило Україну.
Тимчасовий сплеск масонської активності в радянській Україні 1920-х рр., імовірно, пов'язаний з поверненням з «підпільного сидіння» акад. С. Єфремова (1922) та приїздом з еміграції А.Ніковського (1924). Обидва «брати» розпочали працювати в АН УСРР, де, вочевидь, намагалися поновити масонську діяльність.
1923 Державне політичне управління заарештувало у справі Київського обласного Центру дії лідерів «вільних каменярів», які на той час перебували в Києві: М. Василенка, К. Василенка та С. Чебакова. Звинувачені М. та К. Василенко були засуджені до 10-річного ув'язнення, а С. Чебаков — до розстрілу. Завдяки втручанню французького прем'єр-міністра й масона Р. Пуанкаре, котрий направив телеграму радянському наркому закордонних справ Г. Чичеріну, брати Василенки були амністовані, а С. Чебакову розстріл було замінено на 10-річне позбавлення волі.
