Масового характеру набули арешти та заслання до Сибіру. Тільки в ніч з 20 на 21 жовтня 1947 з міста було відправлено на заслання 287 родин.
Спровоковані рад. спецслужбами вбивства Г.Костельника (20 вересня 1948) та Я. Галана (25 жовтня 1949) стали приводом для подальшого загострення репресій. Кампанії паплюження «українського буржуазного націоналізму» супроводилися посиленням цензури, новими хвилями русифікації. У вищих навч. закладах проводилися чистки викладачів і студентів, у б-ках і музеях вилучалися й частково знищувалися визнані «ідейно шкідливими» книги й експонати; частину їх було запроторено у спецфонди. У боях зі спецслужбами загинули 31 січня 1949 шеф штабу Української повстанської армії О. Гасин (у центрі Львова), 5 березня 1950 — головнокомандувач УПА Р. Шухевич (у с. Білогорща, нині село в межах міста).
Вимушений виїзд зі Л. польс. населення, істотне зменшення у місті кількості євреїв через масове знищення їх у роки війни, арешти й депортації частини місц. людності зумовили зміну нац. і соціальної структури мешканців міста. 1955 українці становили 44,2% населення, росіяни — 35,6%, євреї — 7,3%, поляки — 2,3%.
Деяка політ. лібералізація, що намітилася з серед. 1950-х рр., створила умови для активізації ролі Л. як центру освіти й науки та осередку творчих ініціатив. Водночас наприкінці 1950-х рр. і пізніше у Л. виникали розрізнені антирад. підпільні групи. 1957–61 діяв Український національний комітет (1962 його керівники Б. Грицина та І. Коваль були страчені). 1961 у Л.
відбувся суд над Л. Лук'яненком та ін. членами Укр. робітничо-сел. спілки.
1963–65 у Л. діяв Клуб творчої молоді «Пролісок» (хоча клуб був легальним, його культурно-освітня діяльність припинилася внаслідок репресій каральних органів).
1971 засновано Зх. наук. центр АН УРСР (з 2001 — Зх. наук. центр НАН України і Мін- ва освіти України). Л. став одним з головних в УРСР центрів «самвидаву». Звинувачення у «виготовленні, зберіганні і поширенні антирадянської літератури» були головними в політ. процесах, які проходили у Л. На них були засуджені М. Масютко, І. Гель та Я. Менкуш (березень 1966), М. Горинь, Б. Горинь, М. Осадчий та М. Зваричевська (квітень 1966), В. Чорновіл (1967). Жертвами нових засуджень стали в 1972 Ірина Калинець, Ігор Калинець, С. Шабатура, вдруге І. Гель і М. Осадчий, 1973 — В. Чорновіл (за видання самвидавного ж. «Український вісник»), З. Попадюк, Я. Микитко. З роботи були звільнені кілька працівників ун-ту ім. І. Франка, Ін-ту сусп. наук (нині Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України). В акцію протесту перетворився похорон В. Івасюка 22 травня 1979; за виступ на похороні зі звинуваченням влади у вбивстві композитора були засуджені члени Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) В. Січко і П. Січко. 1981 за участь у роботі УГГ отримав вирок І. Кандиба і 1982 — у черговий раз М. Горинь.
