місяць після завершення К.к. Ця обіцянка виконана не була, вибори відбулися лише двома роками пізніше, без будь-якого міжнародного нагляду.
Надалі рішення К.к. щодо Польщі зумовили формат радянізації східноєвропейських країн. Одним з основоположних документів К.к. стала «Декларація про політику на визволених територіях» (інша назва — «Декларація про визволену Європу»), в її основу лягли принципи Атлантичної хартії про право всіх народів обирати форму уряду, за якого вони будуть жити, а також відновлення суверенних прав і самоуправління для тих народів, які були позбавлені цього агресивними націями шляхом насильства. Контроль за новообраними шляхом вільних виборів демократичними урядами мали здійснювати спільні комісії трьох держав. Військові структури кожної із союзних держав, що здійснили визволення тієї чи іншої країни, зобов'язувалися забезпечувати та надавати допомогу в їх проведенні. Таке рішення дало змогу СРСР зберегти присутність своїх військових сил та можливість прямого впливу на ситуацію у звільнених країнах, що згодом привело до подальшої радянізації Східної Європи.
На вступі СРСР у війну проти Японії найбільше наполягав Ф. Рузвельт, оскільки в іншому випадку США довелося б воювати з Японією фактично самотужки. Попри наявність чинного на той час радянсько-японського договору про ненапад Й. Сталін пообіцяв участь Червоної армії в розгромі японської армії через 2–3 місяці після завершення війни в Європі за умови повернення СРСР колишніх володінь і прав Російської імперії, втрачених нею в результаті російсько-японської війни 1904–1905 (військово-морська база в Порт-Артурі, нині м. Люйшунь, Китай; Південний Сахалін; контроль над Китайською Чанчуньською залізницею, а також включення до складу СРСР Курильських островів. Монголія залишалась у сфері впливу СРСР, незалежною від Китаю). США та Велика Британія прийняли ці умови, виходячи з тодішньої ситуації та наявності власних колоніальних інтересів у регіоні (напр., збереження британського контролю над Гонконгом, нині Сянган, Китай).
У ході переговорів фактично було узгоджено сфери впливу, яка вже існувала на той момент чи саме визначалася в ході просування військ союзних держав. Уточнення стосувалися передусім Балкан. За неофіційними домовленостями, контроль над Грецією отримували західні держави, над Болгарією — СРСР, а інтереси сторін у Югославії мали здійснюватися рівноправно. При цьому офіційною владою в Белграді було визнано комуністичний режим Й. Броз-Тіто.
Також було розглянуто питання репатріації близько 2,5 млн радянських громадян, які на момент закінчення війни опинилися на території, зайнятій арміями Великої Британії та США. Це були радянські військовополонені, цивільне населення, вивезене на роботи до Німеччини (остарбайтери), та громадяни СРСР, які зі зброєю в руках воювали на боці вермахту і здалися
