Франції. Залучення її лобіював У.-Л. Черчілль, оскільки, на його думку, без неї стабільність майбутньої Європи була неможливою. Й. Сталін цьому опирався. Ф. Рузвельт також ставився до цього неприхильно. У ході роботи, 10 лютого, рішення таки було прийняте, і Франції було надано місце в Міжсоюзницькій контрольній комісії та право вето. Окупаційна зона для неї повинна була виокремлюватись із окупаційних зон США та Великої Британії.
Сторони задекларували спільну мету — роззброїти та розпустити німецькі збройні сили, ліквідувати військову промисловість Німеччини, справедливо покарати всіх воєнних злочинців, відшкодувати збитки, заподіяні гітлерівцями, заборонити нацистські партії.
Обговоривши питання про можливість стягнення репарацій з Німеччини, учасники вирішили створити Міжсоюзницьку контрольну комісію (з осідком у Москві). Розмір репарацій та детальна схема поділу території Німеччини визначені не були, їх розгляд перенесли на засідання Міжсоюзницької контрольної комісії. Ухвалена в результаті обговорення спільна заява визначила за мету продовження війни, принцип післявоєнної демілітаризації та денацифікації Німеччини, а завершення бойових дій в Європі визнавалося можливим лише за умови повної і безумовної капітуляції Третього рейху.
Питання про територію майбутньої Польської держави було розв'язане загалом на користь СРСР: Й.Сталін відстоював етнічний принцип визначення східних кордонів Польщі, що приблизно відповідали «лінії Керзона», встановленій 1919. За цієї умови основна частина Західної України та Західної Білорусі (за винятком передачі польській стороні Білостоцького регіону) мала входити до складу СРСР. Цьому рішенню опирався У.-Л. Черчілль, проте за такий розподіл виступив Ф. Рузвельт. Польщі мали надати землі на сході Німеччини, навіть якби для цього необхідно було примусово переселити кілька мільйонів німців. Існувала також проблема наявності двох урядів Польщі — так званих Лондонського (довоєнного на еміграції) та Люблінського (прорадянського). Й. Сталін наполягав на легітимності створеного під контролем СРСР уряду Б. Берута й на «зрадництві» еміграційного уряду С. Миколайчика. Зокрема, він педалював вимогу розпуску Армії Крайової, підконтрольної «Лондонському» урядові, звинувативши її у веденні терористичної діяльності проти Червоної армії. Після консультацій СРСР погодився лише на розширення та демократизацію «Люблінського» уряду із залученням еміграційних кіл і перетворення його на «Тимчасовий польський уряд національної єдності». Контроль за здійсненням цього рішення мала здійснювати новопризначена Міжсоюзницька комісія. Керівники Великої Британії та США погодилися на запропоновану Й. Сталіним конфігурацію кордону й фактичне збереження «Люблінського» уряду лише за умови щонайшвидшого проведення в Польщі вільних виборів; керівництво СРСР зобов'язувалося забезпечити їх найраніше через
