важно українцями, 1912 було утворено Холмську губернію, де половину населення становили українці.
В Австро-Угорщині українці (понад 4 млн.) проживали на своїх етнічних корінних землях суцільною смугою в 3-х регіонах — Закарпатті, Північній Буковині та Східній Галичині. Етнічний склад тут характеризують передусім за переписом 1900. Основним критерієм визначення національності населення для Східної Галичини та більшої частини Закарпаття стала конфесійна приналежність (українці — греко-католики), а для Північної Буковини та комітату Мармарош у Закарпатті — рідна мова, оскільки грекокатоликами на цих територіях були не лише українці. Згідно з даними цього перепису і відповідними критеріями визначення національності, 1900 в угорській частині імперії (Транслейтанії) проживало 470 тис. українців.
Вони становили відносну більшість у 4-х закарпатських комітатах: Мармарош (46,4%), Берег (45,7%), Угоча (39,7%), Унг (36,4%). Переважна частина українців (бл. 3,7 млн) проживала в австрійській частині імперії (Ціслейтанії), з них 297,8 тис. становили 40,8% населення Буковини — окремого коронного краю; набагато більше українців проживало в Королівстві Ґаліції і Лодомерії, зосередившись у Східній Галичині: 3 млн 19,6 тис. (62,7%).
У травні 1917 до Петрограда (нині — Санкт-Петербург) відбула делегація Української Центральної Ради на чолі з В. Винниченком, члени якої відстоювали ідею утворення автономної України в межах цілісного масиву розселення українців. За пропозицією М. Грушевського делегація УЦР пропонувала Тимчасовому урядові ухвалити декларацію, в якій територія автономної України визначалася в межах «губерній Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської». Водночас наголошувалось, що «виділення неукраїнських частин з цих губерній і, навпаки, включення в склад української області українських частин із суміжних губерній, якими є Холмська, Гродненська, Мінська, Курська, Воронезька, Кубанська область та ін., надається Крайовій Раді, по узгодженню з Тимчасовим урядом та населенням цих територій».
Тимчасовий уряд відхилив позицію, формально обґрунтувавши це тим, що у нього немає достатніх повноважень для вирішення питання про надання Україні автономії, а тому запропонував дочекатися Установчих зборів. Під тиском обставин він, однак, змушений був піти на поступки і 3 липня 1917 визнав Генеральний секретаріат Української Центральної Ради органом крайового управління. Проте підвладними Генеральному секретаріатові визнавалися лише 5 губерній — Волинська, Подільська, Київська, Полтавська, Чернігівська (без чотирьох північних повітів — Суразького, Мглинського, Стародубського, Новозибковського). Це були майже всі ті землі, з якими Українська козацька держава гетьмана Б. Хмельницького
