ському війську, що протистояло італійським патріотам, служили мобілізовані Габсбурзькою монархією галицькі й буковинські українці. Під час Першої світової війни українців-вояків австро-угорської армії було кинуто на італійський фронт, де вони зазнали великих утрат, зокрема в битві на р. Пьяве (впадає в Адріатичне море), а десятки тисяч з них потрапили в полон й утримувалися в таборах на о-ві Асінара та біля міст Кассіно й Аркуата (нині м. Аркуата-дель-Тронто).
Після проголошення незалежності Українська Народна Республіка 1917 ініціювала встановлення міждержавних відносин з І. 1919–20 у Римі діяли дипломатичні місії УНР і ЗУНР, які, проте, не здобули офіційного визнання італійського керівництва. 1921 І. визнала де-факто УСРР, підписавши українсько-італійську попередню угоду. У міжвоєнний період у зв'язках з населенням українських земель І. спиралася на своє консульство в Харкові, а в Римі — головно на представників Організації українських націоналістів, яка провела там 1939 2-й Великий збір. Прихильність до оунівців не завадила урядові Б. Муссоліні підтримати Угорщину в придушенні Карпатської України 1939. У період Другої світової війни І. направила на німецько-радянський фронт експедиційний корпус, який вів бойові дії й на українській території. Водночас в І. українці — втікачі з німецьких таборів військовополонених й остарбайтери — брали участь у русі Опору. 1944 поблизу Неаполя і Рима на боці англо-американських союзників у складі польського 2-го корпусу генерала В. Андерса воювали 2000 українців. Наприкінці війни до І. прибуло близько 15 тис. вояків 1-ї Української дивізії («Галичина»), полонених й інтернованих англійцями в таборах спочатку біля м. Белларії, згодом — поблизу м. Ріміні. У перші повоєнні роки І. продовжувала приймати українських біженців, яких розміщували в таборах біля міст Казерти, Капуа, Трієста. Заснований у Римі Український допомоговий комітет згодом сприяв їхньому переселенню в країни Північної та Південної Америки, а колишніх вояків 1-ї Української дивізії — направленню на роботи до Англії. Наприкінці 1940-х рр. в І. залишилася невелика українська громада з числа політичних емігрантів, греко-католицького духовенства і студентів. З її участю 1952 у Римі створено Товариство італо-української приязні на чолі з сенатором А. Джанніні, яке видавало 1954–56 журнал «Ucraina» («Україна»). З 1960-х рр. в І. частково відновилася традиція стажування молодих українських співаків в оперному театрі «Ла Скала» (Мілан), серед яких першими були Р. Бабак, Є. Мірошниченко, А. Солов'яненко, М. Огренич, М. Кондратюк. Також на студії до італійських лабораторій, бібліотек, архівів почали приїздити науковці АН УРСР, Київського університету ім. Т. Г. Шевченка тощо.
Новий етап італо-українських відносин розпочався визнанням І. державної незалежності України 28 грудня 1991 і встановленням дипломатичних відносин на рівні посольств у січні 1992. Основоположним міждержавним
