Битва за Дніпро 1943 – наступальні операції Червоної армії, здійснені із серпня по грудень силами Центрального фронту, Воронезького фронту, Степового фронту, Південно-Західного та Південного фронту (з 20 жовтня 1943 відповідно – Білоруський фронт, Другий Український фронт, Третій Український фронт, Четвертий Український фронт) і проведені з метою визволення Лівобережної України, Донбасу, форсування Дніпра та виходу на Правобережну Україну. Загалом війська цих фронтів налічували 2633 тис. осіб, понад 51 200 гармат і мінометів, 2400 танків і самохідних артилерійських установок, 2850 літаків. Зазнавши поразки у битві під Курськом 1943, коли стратегічна ініціатива остаточно перейшла до радянських військ, німецьке командування вирішило організувати стабільну оборону Подніпров’я, аби зберегти за собою найважливіші в економічному відношенні райони України. Проте план збудувати прискореними методами оборонну лінію (“Східний вал”), що була розрекламована міністром освіти і пропаганди нацистської Німеччини Й. Геббельсом як нездоланний рубіж стратегічної оборони, залишився переважно на папері. А.Гітлер боявся, що його генерали прагнутимуть відсиджуватися в обороні. Не вживаючи належних заходів для будівництва “Східного валу”, він вважав, що р. Дніпро сама по собі стане нездоланним рубежем для радянських військ, твердинею захисту “німецької домівки”. Та головною перешкодою в спорудженні “Східного валу” став успішний наступ Червоної армії. Їй протистояло німецьке угруповання – 1240 тис. солдатів та офіцерів, 12,6 тис. гармат і мінометів, 2,1 тис. танків та штурмових гармат і 2,1 тис. літаків.
На першому етапі битви (серпень–вересень 1943) частини Центрального фронту провели Чернігівсько-Прип’ятську наступальну операцію 1943, вийшовши до Дніпра і захопивши плацдарми на правому березі. Водночас війська Воронезького фронту, розвиваючи наступ на київському напрямку, утворили Букринський плацдарм 1943 поблизу с.Великий Букрин (нині село Миронівського району Київської обл.). Війська Степового фронту наприкінці вересня 1943 форсували Дніпро в районі м.Кременчук. Тоді ж війська Південно-Західного та Південного фронтів протягом серпня–вересня визволили Донбас і також вийшли до Дніпра. Опинившись перед перспективою гігантського “котла”, війська групи армій “Південь”, згідно з наказом командування вермахту від 15 вересня, відступили на заздалегідь підготовлені позиції на Правобережжі. Згідно з директивою Ставки радянського Верховного Головнокомандування від 9 вересня 1943, почалися готування до форсування Дніпра на усьому 750-кілометровому фронті, від селища Лоїв (нині місто Гомельської обл., Білорусь) до Запоріжжя, притому з ходу, “на плечах” противника, який відступав. Ці завдання наступаючим військам доводилося вирішувати без належної підготовки і до того ж за браком переправних засобів. Переправлялися спочатку без важкої техніки і через погодні умови без прикриття з повітря. Як могло, радянським частинам допомагало населення придніпрвських сіл. Партизани, виконуючи завдання командування Червоної армії, захопили, утримали й обладнали 25 переправ через Дніпро та його притоки – Десну і Прип’ять.
