(8 – кінець 2 ст. до н. е.) – колонізаційна, яка зумовила появу та облаштування Г. (переважно іонійських) у Північному Причорномор'ї, де ними було засновано ряд колоній: Херсонес (на місці сучасного Севастополя), Ольвія (Бузький лиман), Пантікапей (Керч), Тіра (Білгород-Дністровський), Фанагорія і Гермонасса (Таманський півострів), Феодосія, Керкінітіда (Євпаторія) та ін. Найбільш обґрунтованим підходом до визначення колонізації виступає теорія «двостороннього характеру» (О. О. Іессен, Д. П. Каллістов та ін.), яка визначає її мотивуючі фактори в контексті економічного розвитку (насамперед торгівлі) як власне Греції, так і Північного Причорномор'я. У 15 ст., внаслідок зміни політичної ситуації в Криму, зумовленої татарсько-турецьким пануванням на півострові, відбуваються процеси татаризації та тюркизації грецького етносу і, відповідно, формуються такі етнічні групи як греки-тюркофони, або «уруми» (новогрецький діалект) та греки-еллінофони, або «румеї» (тюркська мовна група). Протягом 16 – 17 ст. Г. (в переважній більшості купці та духівництво), вмотивовані привілеями, наданими їм гетьманським універсалом 1657, частково осідають і на інших українських територіях, де формуються нові грецькі громади, серед яких Ніжинська і Львівська – найбільші за кількістю і найвпливовіші – на певний період стають центрами грецького культурного і соціально-економічного життя в Україні.
Друга хвиля масового переселення Г. на українські землі датується кінцем 18 – початком 19 ст. Цей рух відбувався з території Кримського півострова в Північне Приазов'я (підстава - спеціальний рескрипт російської імператриці Катерини ІІ від 9 березня 1778), а також з континентальної Греції і островів Грецького архіпелагу в Північне Причорномор'я (підстава відповідні статті Кучук-Кайнарджийського договору 1774 між Російською та Османською імперіями). В Північному Приазов'ї греки-румеї заснували м. Маріуполь та дванадцять сіл навколо нього (Сартана, Чермалик, Каракуба, Нова Каракуба, Стиля, Волноваха, Константинополь, Великий Янисоль, Малий Янисоль, Чердакли, Ялта і Гурзуф), а греки-уруми – десять сіл (Старий Крим, Карань, Ласпі, Бешеве, Богатир, Улакли, Камара, Старий Керменчик, Новий Керменчик, Мангуш). В Північному Причорномор'ї Г. облаштовувались здебільшого в Севастополі, Керчі, Єнікале, Таганрозі та Одесі. Широка протекція Г. з боку уряду сприяла можливості підтримувати їм постійний зв'язок з історичною батьківщиною, а також знаходженню джерел для існування у традиційних для себе сферах діяльності – торгівлі, ремісництві та судноплавстві. Особливого розмаху міграція Г. на українські землі набула за часів грецької національно-визвольної революції 1821–1829. Г. - переселенці організували в м. Одеса таємну патріотичну організацію «Філікі Етерія», яка стала центром підготовки революції. Після завершення останньої масове переселення Г. припиняється.
На початку 20 ст., відбуваються позитивні зміни в становищі українських Г., що стало наслідком лояльної національної політики уряду Центральної Ради (Перший Універсал від 10 червня 1917, Закон «Про національну автономію» від 9 січня 1918 тощо), яка надала національним меншинам широкі громадянські права. У 1920-х національна політика радянської
