У “візантійському співтоваристві націй” Київська Русь посіла помітне місце. Створена в середині 9 ст. видатними церковними і культурними діячами Кирилом і Мефодієм слов’янська писемність стала проникати сюди ще до запровадження в країні християнства, але набула великого поширення лише після хрещення Київської Русі, оскільки християнське богослужіння неможливе без церковно-літургійних книг. Першими церковнослужителями на Русі були греки й, мабуть, болгари. Церква Київської Русі (в ранзі митрополії) перебувала в канонічній юрисдикції Константинопольського патріархату. За невеликими винятками (Іларіон, Климент Смолятич) митрополитами в Києві були греки, котрих надсилали з Константинополя. Наприкінці 10-11 ст. на Русі інтенсивно засвоювалася багата спадщина візантійської культури, яка відігравала величезну роль у становленні книжкової справи, утворенні й розвитку шкіл архітекторів, живописців, мозаїчників, ювелірів та ін.
За доби удільної роздробленості в середині 12 ст. порушилася цілісна зовнішня політика Київської Русі. Відтоді князівства, що складали федеративну Давньоруську державу, проводять самостійні зносини з іноземними державами. Стосунки з В. перебирають головним чином Галицьке князівство і Волинське князівство. Їхні князі спираються на В. у зовнішньополітичних справах (1164 галицький кн. Ярослав Володимирович надав притулок майбутньому імператору Андроніку І Комніну), допомагають імперії захищатися від кочовиків (1197 чи 1198 галицько-волинський князь Роман Мстиславич розгромив половців, що підступали до Константинополя). Розпад Давньоруської держави, підкорення її монголо-татарами унеможливили дальші стосунки Русі з Візантією.
Літ.: Успенский Ф.И. История Византийской империи. – Спб. – М.–Л., 1913–48, т.1–3; Васильев А.А. История Византии. – Л., 1925; Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. – М., 1956; История Византии. – М., 1967, т.1–3; Оболенский Д.Д. Византийское содружество наций. – М., 1998.
М.Ф.Котляр.
Війна РСФРР і УНР 1918-1919. Розпочалася 20 грудня наступом радянських українських формувань проти військ Директорії УНР, яка на цей час вела боротьбу з гетьманськими підрозділами й подекуди з німецькими та австро-угорськими частинами. Армія Директорії спиралася головним чином на сили повстанців (до 30 тис.), полк січових стрільців та формування гетьманських військ, що перейшли на її бік.
За наказом головного отамана С.Петлюри від 1 січня 1919 всі підрозділи і загони УНР на Лівобережній Україні підлягали полковнику П.Болбочану, на Херсонщині – генерал-хорунжому О.Грекову, на Поділлі – полковнику О.Шаповалу. На Київщині військове керівництво очолив полковник
