них “земель” користувалася власним правом, закріпленим у спеціальних привілеях, що фіксували норми Вітовтової доби. Наприкінці 15 ст. руські землі Литви стали об'єктом претензій з боку Великого князівства Московського, володарі якого заявляли права на давньоруську територіальну спадщину, посилаючись на генеалогічний зв'язок із давніми київськими князями – Рюриковичами. Ідеологічне протистоянння переросло в серію виснажливих війн (1500-03, 1507-08, 1512-22, 1534-37), наслідком яких був, зокрема, перехід Сіверщини під владу Російської держави (фактично – 1503, юридично – 1508). Антитезою московським територіальним претензіям стали теорії польських політиків про право Польщі на руські землі, які, згідно з цими теоріями, нібито здавна входили до складу Корони Польської. На цій підставі до Польщі було приєднано Підляшшя, Волинь, Київщину та Брацлавщину (березень – червень 1569), що стало можливим як через послаблення литовського князівства, втягнутого в Лівонську війну 1558-1583, так і через байдужість української еліти, яка задовольнилася виконанням своїх мінімальних вимог – збереженням станових привілеїв, свободи віросповідання, вживання руської мови в офіційному діловодстві.
Українське населення князівства не зазнавало значних утисків на релігійному грунті, литовські володарі були толерантними до православ'я (посилання на релігійні утиски як на причину переходу на бік Москви князів Шем'ячичів і Можайських (1500) або повстання кн. М.Глинського (1508), а також чутки про намагання насильно покатоличити в ті часи Русь не витримують критики). Темпи поширення католицизму на східнослов'янських теренах Литви були досить незначні, а утвердження тут Флорентійської церковної унії 1439 певною мірою формальне, хоч саме воно спровокувало розкол у Київській митрополії (1460). Новостворена після розколу митрополія, що об'єднувала литовсько-руські й галицькі єпископії, з 1467 знову опинилася під контролем Константинопольського патріархату. Особливістю Литви було широке втручання світських осіб у життя православної церкви (т. зв. право патронату). Правова сфера у країні регламентувалася Судебником Казимира ІV 1468 і Литовськими статутами 1529 і 1566. Створені у цей час правові норми зберігали свою дієвість до 19 ст.
Основний масив документальних джерел з історії ВКЛ зберігся у складі Литовської метрики – архіві литовської державної канцелярії. Із тогочасних оповідних джерел найбільший інтерес становлять білоруськолитовські літописи.
Літ.: Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания Первого Литовского Статута. – М., 1892; Леонтович Ф.И. Очерки истории литовско-русского права: Образование территории Литовского государства. – СПб., 1894; Любавский М.К. Литовско-русский сейм. – М., 1900; Максимейко Н.А. Сеймы Литовско-Русского государства до Люблинской унии 1569 г. – Х., 1902; Довнар-Запольский М.В. Государственное хозяйство Великого княжества
