Почав уперше друкуватись в 1905 році в альманасі „Перша Ластівка“ (вірші і проза), а потім писав у „Хліборобі“, першій українськ. газеті, що виходила в кінці 1905 року в Лубнях (під ред. В. Шемета); в сатир, жури, „Шершень“, „Київськ. Стар.“ „Громадській Думці“, „Раді“; Декламаторах: „Розвага“ т. І, і ІІ; „Досвітні огні“, у збірнику „3 Неволі“, сатир. лист, „Хрін“, збірнику „Тернов. Вінок“, „Бжода“ (Гатчина), „Літер.-Науков. Вістн.“; в 1907 році видано окремо поему „Невольниця-Українка“.
Моє життя.
Я родився на соломі,
В драній хаті, а на а домі,
Доля пильно доглядала—
Ганчірками сповивала.
Годувала шкоринками,
А водила будяками.
Та степами на могилах
І співати научила...
Ганчірками сповивала,
Шкоринками годувала,—
Щоб, як вибьюся на волю,
Не забув селянську долю.
До кобзи.
Коли люди, злом окуті,
У щоденній баламуті,
У житті бруднім
Все псують, забувши сором,—
Тоді, кобзо, повна горем,
Загреми, як грім!
Коли люди після бурі
Боротьби за волю, хмурі,
Змучені украй,
Спочивають в сяйві Свята,—
Тоді, кобзо, як для брата,
Тихесенько грай.
Коли ж люди, щастям повні,
І сановні, й не сановні,
В чадові удач
Роспочнуть бенкетувати
І вигукувать вівати—
Тоді, кобзо, плач!..
Сон і дійсність.
Квітки й казки спліталися
В узори чарівні,
Звивались, розвивалися
І пишно розросталися,—
Та то було... у сні.
Життя ж казки розвіяло,
Підрізало квітки,
В душі нудьгу посіяло...
А серце бідне вірило
І рвалось на шматки.