1065
1066
Олесь
Шепче хвиля: „Буйний вітре!“
Шепче хвиля: „Смілий вітре!
Я була давно твоєю
І зостануся по вік“.
Вітер тихне, вітер мліє,
Хоче хвилю взять в обійми,
Хвиля ж вже пірнула в воду
І сміється десь в воді.
Стогне ясень над водою,
Стогнуть лози, гублють сльози,
Вьянуть квіти, плаче вітер,
Хвиля ж знов шутку є з кимсь.
Зімою.
Дивилося сонце на срібнії віти,
Всміхалося їм, і вони не змогли
Усмішки блискучого сонця стерпіти
І танути в млості якійсь почали...
І срібло ростало... І бачили віти,
Як капали сльози по одній із їх,
Як сонце сміялось і сяло в блакиті...
О, сонце! нащо ти всміхалось до їх?!
Хто нам казати не давав
В ту ніч весни слова признання,
Коли над нами місяць сяв,
Коли без впину щебетав
Всю ніч співець кохання?..
Хто нас мовчати заставляв?..
Хіба ж тебе я не любив
Чистіш і більш, ніж люблять люди?
Хіба ж сказать я б не зумів,
Який огонь в міні горів
І як палив він груди?..
Чому ж сказати я не смів?..
Мовчала ти, мовчав і я...
Не будучина нас жахала:
Нас не змогло б злякать життя,—
Мод кипучі почуття
І смерть собою б не злякала.
Чому ж мовчали—ти і я?..
О, правда, знали ми в ту мить,
Кому сміється ніч і сяє,
Про віщо листя шелестить,
Для кого спів в саду дзвенить,
Чому добою вій стихає...
Чому мовчали ми в ту мить?..
Хто нам тоді уста скував?..
Нема одмови на питання...
Коли б же час той знов настав,
Тепер би я вже не мовчав,
Усе б казав я про кохання...
Усе б казав, усе б казав..
Сонце на обрії, ранок встає,—
Браття, вставайте,
Сонце стрівайте:
Ранок встає.
Сестри, збірайте і зносьте квітки:
Будем співати,
Сонце квітчати,—
Зносьте квітки.
Браття, бандури і кобзи беріть:
Будемо грати,
Ранок вітати,—
Кобзи беріть.
Сонце на обрії, ранок встає,—
Грайте-ж, співайте.
Сонце стрівайте...
Ранок встає.
З журбою радість обнялась...
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.
І бляск, і стума в той же час,
І як міні розняти їх?!
В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня...
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто—не знаю я...