Чи можемо ми, одначе, цілком задовольнитися цією відповіддю? Чи може фізіолог скласти руки, вважаючи, що його задача вичерпана? Чи сказали ми цим останнє слово про хлорофіл? Розуміється, ні. Потрібні будуть ще покоління вчених, може бути, друге століття, поки скажуть ще останнє слово. Але що ж буде означати це останнє слово? А ось що: фізіологи вияснять до найменших подробиць явища, що відбуваються в хлорофіловому зерняткові; хеміки роз'яснять і відтворять по-за організмом його синтетичні процеси, що в результаті утворюють дуже складні органичні тіла, углеводи й білковини, виходючи з вуглекислого газу; фізики дадуть теорію фотохемичних газів і найвигіднішого використовування соняшної енергії в хемичних процесах; а коли все це зроблять, себ-то роз'яснять, тоді з'явиться якийсь притний винахідник і запропонує здивованому світові апарат, який працює так, як хлорофілове зернятко, — з одного боку одержує даремне повітря і соняшне світло, з другого — подає печений хліб. І тоді всякий зрозуміє, чому були люде, що уперто ломали собі голову, намагаючись розв'язати таке, здавалось би, пусте питання: через що і для чого зелена рослина?
Але чи одинока це буде користь, що її дадуть віковічні досліди? Чи справді вище виправдання і доказ корисности вивчання природи полягає тільки у відкриттях, що збільшують суму життьових вигод, підносять матеріяльний добробут? Так, розуміється, мислять тільки ті, кого не торкнулась ця сувора школа, ця вища школа дисціпліни людського розуму. Не так думав Сенеб'є, про якого ми так часто згадували. В його науковій діяльності є ще одна, варта уваги, риса. До-
Уоллес, в своїй книзі „Darwinism“, каже, що зелений кольор рослин такий же простий факт, як і кольор мінералів, і, очевидно, жадного біологичного значіння немає.
