здавалися для нашої високодумности тільки дитячим белькотанням.
Ми уже бачили, що прихильність до учення про флогістон, яке уже відживало свій вік, перешкоджали Сенеб'є оцінити свої власні відкриття так ясно, як він їх уявив собі тоді, коли із властивою йому безсторонністю із ворожих рядів перейшов в ряди прихильнової хемії Лявуазьє. Але зате через старе вчення зміг він зазирнути в саму суть відкритого ним процесу глибше, ніж його сучасники і ближчі наступники. Як відомо, це учення про флогістон перейшло в історію з недуже доброю славою. Але нащадки змогли і до нього поставитись з належною справедливістю. Таких прикладів повна історія науки. Колосальна фігура Ньютона заступає на час Гюйгенса, — але з'являється Юнг і Френель; Кюв'є своїм авторитетом принижує Лямарка, але виступає наперед Дарвін[1]. Обмежені люде з цього ще, чого доброго, можуть зробити висновок, що наукові теорії нетривкі. Але справа зовсім інакша: наука, — як каже Сенебє, „дитина свого часу“; бути занадто далекозорим в науці мало не так само небезпечно, як і бути занадто короткозорим. Щось подібне (хоч і не в такій мірі, як в двох наведених прикладах) виправдовується і що до флогістону. Ціла низка авторитетів (Майєр, Гельмгольц, Одлінг і ин.) пробували у другій половині теперішнього століття викрити основну думку, сховану в тому, в чому уперто помилялись оборонці флогістону. Хиба цього учення полягала в тому, що воно одним поглядом дуже багато хотіло обхопити і, за французькою приказкою, qui trop
- ↑ Відомо, що Ньютонова теорія надовго витиснула Гюйгенсову теорію; потім Гюйгенсову теорію почали обороняти Юнге і Френель і тепер її всі визнали. Лямаркові погляди авторитет Кюв'є в значній мірі був відкинув (хоч і не у всьому); тепер вони справдились в Дарвіновому ученні.
