Процес засвоювання вуглецю, коли його розгляда ти з погляду Майєра, викликає нову і ще ширшу цікавість[1]. Досі ми вбачали в ньому тільки цікавий мент у кругобігові вуглеця; тепер ми в цьому процессі бачимо ще цікавіший мент, а саме — в тому перетворенні сили, або, коли казати сучасною мовою, в тому перетворенні соняшної енергії,[2] від якого залежить життя на землі. Коли вуглекислий газ розкладається, соняшна енергія переходить у потайний стан, стаючи поживою для живих істот. Засвоюючи вуглець, рослина в той же час засвоює соняшну енергію.
Ми дізнались в загальних рисах, в якій мірі рослина використовує атмосферну вуглекислоту; спробуємо, розуміється, приблизно визначити, в якій мірі вона використовує соняшну енергію, без якої не можливо утилізувати й вуглекислого газу. Поперед усього зауважимо, що подібна оцінка дуже цікава. Ми бачили, що запас вуглеця, в сусідстві з рослиною, забезпечується рухливістю вуглекислого газу; чим більше людина його споживає, тим тільки більше постачає рослині — і тільки швидче вуглець обертається в природі. Так само від людини залежить дати рослині у формі угноїння і ті поживні нерухомі субстанції, що, коли їх один раз усунути із ближчого сусідства з рослиною, самі уже не вертаються. Тільки одна умова не залежить від людини, це — скільки соняшної енергії випадає на певну площу землі, а від цього залежить і те, як вчить Майєр, скільки утворюється в рослині органичної субстанції. Але як порівняти між собою ці, як видно, остільки ріжнородні величини? Дуже просто. Ми можемо звести їх
