було не під силу розв'язати останню задачу, розвіяти останній сумнів, який стояв на шляхові учення Сенеб'є, а саме: чи може рослина уловлювати й розкладати вуглекислий газ, так скупо розсіяний в природі? А поки це довели, доти скептики мали право твердити, що все досі доведене ще не погоджується безпосереднє з дійсністю, з тим, що ми бачимо в природі.
Ця задача вимагала значно тонших методів, — і уже р. 1840 її розвязав Буссенго. Він довів, що рослина розкладає атмосферну вуглекислоту, і — при сприятливих умовах освітлення, — мало не цілком. Анекдот, що я чув від самого Буссенго, може найліпше показати, в якій мірі вражала сучасників точність цього досвіду (як і більшости дослідів Буссенго). Ми почали, оповідав він, дослід разом з Дюма, але так, що кожен з нас зважував, записував результати досвідів окремо, не кажучи другому для того, щоб ліпше контролювати одержані результати. Спочатку все йшло гаразд; рослина, як і треба було чекати, розкладала вуглекислий газ. Раптом картина змінилась. Хоч були і ясні соняшні дні, рослина почала капризувати і замісто того, щоб розкладати вуглекислоту, стала її вилучати. Нічого не розуміючи, робили ми вечірні підсумки в своїх записних книжках, мовчки і запитуюче позираючи один на одного. Обидва ми мимоволі згадували невдачу, яку поніс Прістлі, коли він захотів знову перевести свій відомий досвід. Так пройшло кілька днів. Нарешті одного чудового ранку Реньо (відомий фізик), що уважно слідкував за нами, дивлячись на наші витягнуті обличчя, нестримано розреготався і покаявся нам, що він спричинався до нашого горя: кожного дня, коли ми йшли снідати, він підкрадався до приладу і трохи в нього дихав „для того, щоб переконатись, як він висловився, що ви не шахраїте, а дійсно можете, облічувати такі малі міри вуглекислого газу“! Реньо пророблює шко-
