видно, що тут рослина живиться. Щоб оцінити всю сміливість цієї думки про те, що рослина „живиться повітрям“, треба тільки згадати, що ще довго після Сенеб'є, мало не до нашого часу багато вчених називали цей процес диханням, „денним диханням“; цим вони хотіли відріжнити його від справжнього дихання, яке вони звали „ночним“, через те, що воно найяскравіше виявляється у рослини тоді, коли немає світла. Дійсно, живлення повітрям — це щось таке надзвичайне для нас, так воно різко суперечить із зрозумілішим для нас процесом живлення тварин, що нелегко було призвичаїтись до цієї думки.
Попередники Сенеб'є в цьому процесі бачили тільки засіб, яким природа очищує атмосферу, а Сенеб'є, таким чином, вказав на друге і далеко важливіше його значіння: процес цей годує рослину, а через неї й увесь тваринний світ. Не вживаючи самого слова „вуугець“, Сенеб'є винайшов, яке коло він робить в природі і цілком зрозумів всю силу свого відкриття; цим і пояснюється та незахована трівога, з якою він поспішав збільшити число своїх досвідів, зробити ріжноманітнішою їх форму, бажаючи пересвідчитись, чи він дійсно винайшов природній закон такої колосальної ваги. „Коли думаєш, що тримаєш в руках істину“, — скромно пояснює він, — „то не шкодуєш жадної праці, щоб цілковито збагнути її; коли ж справа йде про цілком нові ідеї, то жадний доказ не може бути зайвий“. В цій симпатичній рисі у Сенеб'є, (так само, як і у Прістлі), в тому, що він ніби боявся довіритись собі самому, повторюючи і роблячи ріжнородніми свої досвіди, пізніш хотіли вбачати тільки ознаку грубого емпіризму, але він сам успішно відповідає на це обвинувачення. „Часткові висновки — каже він, — що випливають із спостережень, набувають вартости тільки тоді, коли можна узагальнити, зробити їх ключем до цілої низки
