жує загорнути своєю масою навіть саме місто“…
„І десять кожухів підводилися від замерзлої землі, і трусячи полами якось по медвежому перебігали полем і залягали вже на узліссю“…
Глибоким ліричним чуттям овіяні Поліщукові картини з природи та з семейного життя:
„Як стішилася ним (Зеленим) бідна мати, про те й важко розповісти. Досить того, що понурий Проць, дивлячись на їх зустріч, ридав, як мала дитина. „Боже мій! — казав він, — Я так тішуся, що ти хоч маму маєш!..“ і плакав, плакав, плакав…
— Мамо! — сказав Данило, показуючи на Проця, — Прийміть його і привітайте, як свого сина рідного! Хай він буде нам замісць Олекси, бо для мене він давно вже став братом…
„Сини мої! — заплакала мати. — Ой, що та війна робить!..“
Поліщукові картини з природи визначаються великою оригінальностю живописної фантазії, живостю й короткостю:
„В лісі посвітлішало. По небу, черкаючи краями об верхи смерек і соснини і плутаючись в легеньких біленьких хмаринках, котився срібний кружок місяця“.
Поліщук уміє по мистецьки малювати невловимі почування таємної трівоги, гнітючої змори, що ось-ось навалиться на груди людини, почуття неспокою та бажання обізватися, крикнути, зробити щось у понурій ночі, непевности і жаху:
„І в той час, як десь далеко в пітьмі весняної ночі гримали гармати й червонілись обрії,
