турно працювати, і світові оповіщати, що «не вмерла Україна», що ми ще будем боротись і роскривати гнусні замисли Москалів, Жидів і Поляків проти України, що поділену Рижським договором большевиків з польською шляхтою Україну захищає її великий народ і ми, його маленька частина. Ви не знаєте, які заходи вживає Москва, щоб нас купити або розложити, щоб святкувати перемогу над українством. І коли б це сталось, то Ви не мали б навіть курса «українізації», вартість практичну якого ми знаєм. Ми стежимо за курсом видавництв, шкільництва і т. д. і бачимо, куди йдеться. Ми творимо нові культурні освітні сили не для закордону, а для України, ми їх туди кинемо на поміч трудовому люду України; вони згодом будуть співробітничати з Вами, і на їх Ви будете опираться в своїй боротьбі. Ми Вам готовимо сотні професорів і тисячі інженерів, агрономів, економістів, статистиків і т. п. Ви будете працювати з ними, а не з НЕП-манами.
Отже, ми працюємо на культурній ниві і цим безпосередньо даємо підтримку тим, хто бореться за українську культуру на Україні. Наша праця ворушить спокій окупантів: ми видали «Нову Україну», а вони нам у відповідь — «Червоний Шлях», ми заснували Українську Господарську Академію, а вони у відповідь нам переіменували С-Господарський Інститут в Харкові — в Укр. Господарську Академію; ми оповістили широку програму української культурної праці, а вони відповіли нам «курсом на українізацію». І все це для того, щоб одвернути увагу українських мас на Україні від нас і довести, що питання української культури розвязується ними, большевиками. Невже Ви не бачите безпосередньої користи для Вас на Україні з нашої тутешньої праці? Ми стоїмо на своїй позиції твердо, переборюючи всі негоди і лихо емігранського життя. Ми також приносимо себе в жертву: ми позбавлені Батьківщини, оточення свого народу, живемо в чужій, тяжкій для нас атмосфері. Ми страждаємо, тужимо за Україною, пориваємось до неї, наші дні і ночі тяжкі, наші муки невимовні, але ми хочемо принести користь Україні, і ми її приносимо своєю працею, своєю жертвою. Ми терпеливо виносимо всю хмару брехень, яку кидає на нас окупант, оббріхуючи нас перед нашим власним народом, перед Україною, добиваючись, щоб вона, наша Україна, викинула нас морально, прокляла з своєї несвідомости. Ворог зручно сугестіонує Українців і хоче доказати, що ми, українські революціонери, не любимо України, а він її ворог, любить її! Цей парадокс тепер не вдасться, як він удався Москві в році 1709 і пізніще. Тільки темні неосвічені, затуркані люде повірять ворогові і, проклянуть нас, загравши історичну ту ролю, яку грала проста, темна жінка, що підкидала дровець до вогнища, на якому палено колись Івана Гуса.
O, sancta simplicitas! — вигукуємо і ми, чуючи, як бідолахи–Українці по московському наказу лають нас, підкидають дровець для спалення нас. Вони не знають, що то є історична пер-
