подув т. зв. весни народів в 1848. р. Якась загальна депресія, зневіра у власні сили, огорнула тоді не тілько міщанство, але і тих нечисленних тоді його провідників, що мали давати йому товчок до підйому та вказувати ясний шлях його дальшого розвитку. Освічену верству нашої тодішної суспільности творило тоді майже виключно духовенство, але й серед його національна свідомість в тих часах була дуже слабка; урядовців-Українців, професорів еіс. було тоді дуже мало, адвокатів, лікарів майже зовсім не було. В священичих домах говорено переважно по польськи і тільки дуже небогато було таких священиків — як пр. о. Степан Качала з Шельпак або о. Михайло Глинський з Нового Села —, що остали вірні національному прапорови, піднятому Маркіяном Шашкевичом і мали ясне зрозуміння ваги і значіння рідної мови, історії, літератури та українського національного питання взагалі.
Щойно 60-ті роки XIX. століття принесли значну зміну на краще. Так званий народницький рух, що розпочався тоді у Львові серед академічної молоді під впливом ідей Шевченкового Кобзаря та бистро став ширитися в цілій Галичині, не оминув також і Тернопільщини. Піоніром того руху серед молоді на тернопільському ґрунті був між и. молодий тоді студент Олександер Барвінський, якому доля судила також і пізнійше — після скінчення університетських студій у Львові — вернути знов у Тернопіль і тут на протязі 17 літ (1871-1888) вести перед у наших національних змаганнях
