Омелько. Та щож я таке сказав?
Мартин. Мовчи! Бо я тобі з носа печерицю зроблю.
Омелько. Поки зберетесь, то воно й погасне. Піду ще соломи внесу.
Мартин. Стьопа!… А як же ти будеш служить без дворянських бумаг? Тобі й чина не дадуть?
Гервасій. Та він і так не служить: його оставили за штатом, земський суд скасували, — тепер такі чиновники не нужні.
Мартин. Як!?
Степан. Так, папінька! Це правда, та я боявся вам сказать! Нас тридцять чоловік оставили за штатом.
Мартин. За штатом?… Не служиш?… Не нужен?… Земського суда нема?… Ведіть мене! (Ведуть). За штатом!! (Кида бумаги в піч). Горять червоно, як кров дворянська, горять!… О-о-о! нещасний хлоп Мартин Боруля!… Тепер ти — бидло! Бидло! А Степан — теля! (Ридає). Пустіть! рятуйте бумаги!… Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду… (Підбіга до печі). Згоріли… Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала і все таки — бидло! (Тихо плаче).
Палажка. Годі, старий! Слава Богу, що дворянство згоріло!… Тепер будемо жить по старосвітськи…
Степан і Марися (цілують його). Папінька, заспокойтесь!
Мартин. Не кажіть на мене тепер папінька, кажіть — татко!
Гервасій. Заспокойся, Мартине!… А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне!
Мартин. Я з радістю! Ідіть, діти, сюди. Нехай вас Бог благословить… та вчіть, вчіть дітей своїх (Марися й Микола обнімають Гервасія, Палажку, цілуються з Степаном), щоб мої онуки були дворянами.
Протасій. А я вам на цей случай роскажу цікаву річ… Літ тридцять тому назад…
Гервасій. Нехай на весіллі кому-небудь роскажеш.
Протасій. Га?
Гервасій. Кажу — на весіллі кому-небудь роскажеш.
