Марися. Стьопа! Приїхав? Здрастуй, братіку! (Обніма його). Слава Богу, що ти приїхав — ми вже з мочі вибились і ради не дамо!… Батько дуже слабі — мабуть умруть… (Плаче).
Степан. Щож йому таке?
Марися. Одно до другого… Тут оказія з тим женихом, — ти мабуть чув?
Степан. Чув. Омелько росказував.
Марися. Не вспіли батько очунять після тієї оказії, а тут Красовський зібрав людей, виганяв нас з села, хотів розвалить хату; батько дуже сердились, сварились, кричали і з ними зробилась якась причина: впали на землю зовсім як мертві. А, не доведи Господи!… Ми з матірю в ногах у Красовського валялись — на силу одпросились на місяць, та й то дядько Гервасій заступились… І це ще не кінець! Пройшло скілька днів, батько стали поправляться, як знову получили бумагу, що в дворянстві одказано, і зовсім уже занедужали, з сили вибились, нічого не їдять… усе зітхають та читають ту проклятущу бумагу… Колиб хоч з Красовським помирились, а то він знищить нас зовсім: завтра строк вибіраться, а куди вибіраться, що́ робить з слабим батьком — сами не знаємо! Слава Богу, хоч ти приїхав.
Степан. От наказаніє господнє!… Не знаю, як і признаться тепер батькові!… Я вже, Марисю, тож не служу — мене за штатом оставили.
Марися. Не кажи, не кажи батькові, борони Боже! вони зараз і вмруть, як ще довідаються, що й ти не служиш — після скажеш…
Степан. А матиж де?
Марися. Пішли до дядюшки Гервасія просить, щоб помирився з батьком: чи не дасть якої ради — його так татко любили, завше слухали… і посварились…
Степан. А за щож уже з Гервасієм папінька посварився?
Марися. Багато говорить, я тобі послі роскажу, а тепер — ди до батька, вони тебе дуже нетерпляче ждали. Тільки не кажи, що ти не служиш, борони Боже, послі.
Степан. У мене аж ноги стали труситься… Стільки біди кругом, що й… (Махнувши рукою, пішов у бокові двері).
