Мартин. І слухать не хочу! Іди, роби, що велять. (Марися пішла). Не знає свого щастя, сказано: молоде — дурне… Ох, діти-діти! Як би ви знали, як то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли… Як би то знали… тодіб ви зрозуміли, що батьки не вороги вам… От трохи погримав, а вже й жаль!… Вонож, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества… А чого мені це коштує?… Колись подякує. (Входе Омелько). Їдуть?
Омелько (задихався, не може говорить). Ї-і-ду-ть!
Мартин. Чого ти так засапався? Сопеш, як підпалений кінь!… Далеко?
Омелько. Ху, ху, ху!… Утомився…
Мартин. Тиж конем їхав?
Омелько. Де там! Упав, к бісовому батькові, з коня…
Мартин. Яж кажу, що так!… Далеко?
Омелько. Ні, зараз за могилою і впав! Тільки що виліз на Рака, а…
Мартин. Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко їдуть?
Омелько. Та мабуть уже близько біля двору.
Мартин. Тиж бачив, хто їде?
Омелько. А хтож: Трохим їде — нашими кіньми й нашою натачанкою…
Мартин. А по заду сидить хто-небудь?
Омелько. По заду?… Не примітив!
Мартин. Чогож ти біг, бодай ти луснув? (Йде до вікна).
Омелько. Чисто коліно збив, болить, як печене, прибіг попереду, а він ще й лається!… Чорт на тебе угодить… (Пішов).
Мартин. Він!… Жених!… (До дверей). Душко! Палазю! Приїхав! Жених приїхав. Одягайтесь мерщій!… А Господи, аж серце забилось!… Принять треба на славу… (Відчиня середні двері. Входе Націєвський з гитарою в руках, у шерстяній накидці. Мартин іде до дверей, розставивши руки). Милости прошу, дорогий гостю! (Націєвський кладе гитару на стілець. Однімаються й цілуються).
