прягти, бо знову не вгадою, то до вечера буду запрягать та випрягать…
Мартин. Кулка́та в корінь, Зо́зуля і Карякошку на пристяжку. Іди мерщій.
Омелько (про себе). Поки був чоловіком, і не вередував, а паном зробили — чорт тепер на нього й потрапе. (Пішов).
Мартин (один). Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому наче трохи чудно: то було „Мартин“, „дядьку Мартине“, а тепер — пан!… Нічого, призвичаяться. (Входить Степан і Палажка).
Палажка. Глядиж мені сорочок, платків, щоб не порозкрадали. Там я тобі вирізала три пари нових онучок і все поскладала, як слід.
Мартин. Яка це в тебе шенеля? Яж тобі казав: зроби таку, як у столоначальника.
Степан. Сукна не стало на дармовіса.
Мартин. Наж тобі грошей і безпремінно зроби дармовіса (дає) та купи самуваря, чаю, сахарю і… кофію і пришлеш з Омельком. А там що останеться, візьмеш собі: може рукавички купиш… Дивись: як люде, так і ти. Та чоботи чисть раз-у-раз, щоб блищали, як у засідателя — одежа перве діло. Та ще не забудь про те, що я тобі казав: нехай приїздить хоч і на наших конях — я його й назад одішлю.
Палажка. Хто?
Мартин. А, послі! Як приїде, тоді побачиш. Присядьмож на дорогу, так годиться. Я на неділю пришлю Каєтану Івановичу вівса і сіна, а ти, Стьопа, нагадай йому про мендаль… (Входе Омелько в чоботях і в дранім кобеняку).
Омелько. Та йдіть, бо Кулкат не стоїть, аж ляга.
Мартин. Тиб ще мішок драний надів на голову. Він там осоромить панича! Надінь мені добрий кобеняк.
Омелько. Та виж за кобеняк нічого не казали, а тільки за чоботи! (На бік). От наказаніє господнє з таким паном: звелів надіть чоботи, а чепляється за кобеняка. (Пішов).
Мартин. Ну, тепер з Богом! (Устає). Прощай. (Цілує Степана). Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги на память… трись, трись меж людьми — і з тебе будуть люде!
