було заарештоване і посаджено у Київі до Лук'янівської тюрьми.
Одначе перший арешт тягнувся не довго. Не маючи в руках певних доказів діяльности В. Винниченка, жандарми випустили його з тюрми, але… за таке жандармське підозріння виключено його з універсітету без права поступити туди знову, а до того ще й заборонено йому жити в Київі.
Перше сидіння в тюрьмі одначе не загасило в душі В. Винниченка бажання працювати. Більше того, після арешту він офіціально вступає до Р. У. П. і становиться одним з найдіяльнійших її членів. Не маючи змоги жити в Київі, на літо в 1902 році він виїздить на село в Полтавщину. Виїздить власне для того (офіціяльно), щоб готовити дітей в одній поміщичій родині до гімназії. Але головна мета всеж була не та. По приїзді він зразу-ж заводить тісні зносини й звязки з селянами, та економічними робітниками і провадить серед них соціялістичну роботу. Знання простого народу, лагідність в обходженню з людьми, товариська вдача роблять його на селі улюбленим товаришем парубківі селян, а йому дають змогу ще глибше заглянути в душу їх, ще краще пізнати їх життя. Проводячи час на селі, В. Винниченко поруч з працею яко репетитор і агітатор робить і письменницьку роботу. З під його пера тут виходять такі річи як „Біля машини“, „Антрепреньор Гаркун-Задунайський“ і инші. Та довго й на селі не міг він засидітись. Надходила осінь і він, яко виключений студент, мусів ставати до військової служби. Уникнути цього було трудно і він в осени вступає вольноопреділяющим в пятий саперний баталіон у Київі. Як жилося в ті часи салдатові — кождий знає. Це була справжня каторжна робота, Але ще гірше жилося в салдатах студентам. Їх начальство боялось як огню, щоб не посіяли вони серед війська смути проти „царя батюшки“, щоб не вели серед салдат соціялістичної роботи. За кождим студентом слідкували потайні шпиги приставлені начальством. Не минуло звичайно це
