промисловости ликуватих волокон, що виробляє зазначену продукцію, а звідціля і поширення її сировинної бази стає конче необхідним. Останнє слід особливо підкреслити через те, що саме тут увесь час спостерігався найбільший розрив поміж вимогами промисловости на сировину і задоволенням їх з боку сільського господарства.
Це вимагало надто великих витрат на імпортування відповідних видів сировини (джут, сизал, маніла), при чому питома вага імпортної сировини напр. 1930 р. сягала в мішочному виробництві 98 %, у кручених виробах 47,5 %.
Отже, оскільки Союз в цілому, а особливо Україна, мають всі передумови до виробництва груботекстильої сировини в маштабах, цілком задовільних для покриття своїх потреб, необхідно ближчими роками, як це і накреслено керівними органами, повністою зліквідувати згаданий розрив поміж технічною і сировинною базами і геть начисто відмовитись від довозу будь-якої сировини з-закордону.
Виходячи з цього, в наступне п'ятиріччя мається на меті значно поширити продукування не тільки старих ликуватих культур, як от коноплі, льону, але і запровадити культуру нових, що визначаються своїми цінними властивостями і поо врожайності і по якості продукції (півд. конопілі, кенаф, канатник).
Коноплі. Щодо значення в загальній продукції прядива на Україні, перше місце посідають коноплі, які надалі буде репрезентовано двома формами — старою північною і південною. Потреба в прядиві коноплі на Україні на 1937 р. визначається орієнтовно в 200 тис. тонн, яка кількість повинна задовольнити так вимоги держпромисловости, як і промкооперації та експорту. Якщо зупинитись на можливій врожайності прядива для
