Увійшли в хутір і зупинилися на площі біля церкви. На вулицях було порожньо, ані душі.
— Ач, поховалися — які тихі… — гомоніли кіннотчики, збираючи поранених.
Рушили назад. Їхали широкою, рівною вулицею. Хутір був хоч малий, та багатий, побудований на зразок німецької колонії. З обох боків з прихованою ворожістю дивились хати, всі під черепицею й залізом. Тихі.
Та коли вже виїхали з вулиці, хутір заворушився; з-за остріх, з вікон вдарили несподівані випали.
Ескадрон круто на місці повернув коней, та знов, перебиваючи тонкі кінські ноги, зацокали кулемети… З гиком і свистом, страшним та диким, вилетіли дядьки на своїх волохатих, маленьких конях, і почалась січа…
Разом з хлопцями Гнат, відбиваючись, відступав. Була ще надія, що хоч із десятком якимось проб'ється. Та дядьки колом оточили загін і, підрубуючи косами коней, валили бойців на землю.
Вже роз'єднали останню маленьку купку…
Гнат бачить, як злітає з коня з одрізаною рукою його помічник, як без крику важким мішком падає веселий Карпо. Він гарячить острогами коня, рубає стомленою рукою, та не може пробитися до товаришів, з усіх боків оточений дядьками.
