Потім він з хвилину мовчки дивиться на Гната й виходить з кімнати.
Гнат залишається сам.
— Можна вистрибнути, — підходить він до вікна, але тепер нова думка зупиняє його: яка дурниця — тікати від своїх!
Невже ж справді він загине так безглуздо й непотрібно?… Така дурна смерть — від своїх!
І коли уявив, як свої виведуть його за село, а дядьки, що вчора порубали його ескадрон, будуть із-за загат злостиво сміятися з нього, а потім хтось із своїх ще з ненавистю, як собаку, пристрелить, — його охопив одчай.
Скочив, ударившись головою об стінку. Рвався, виламуючи руку, почуваючи, як мотузка боляче здирає шкіру, та рука була прив'язана міцно. Тоді, виламуючи зуби, став гризти поясок, упав на підлогу, качався, ламаючи перебиту руку.
Здається, — кричав.
І враз схаменувся, — цього не може бути! Хіба можливо, щоб так по дурному загинути? Хтось із дядьків має впізнати його!
Стало соромно за себе. Боязко озирнувся; був радий, що ніхто не бачив його одчаю.
І коли двері одчиняються, він зовсім спокійно зустрічає комісара.
