Гната знов підхопили під руки.
— Підождіть! — хрипить він.
— Тут немає про що говорити, — каже комісар, потім, подумавши, додає: — — Якщо ви дійсно командир ескадрону, то ви повинні знати, що я нічого не можу зробити. Завтра ми рушаємо, а полонених…
— Підождіть до завтра, — каже Гнат, ковтаючи гірку слину. — Я не боюся смерти. Але вмерти від своїх — безглуздо, смішно… Знати, що твоя смерть ні для чого не потрібна… Підождіть — може що з'ясується!
— Для чого ж відкладати, — питає комісар. — Хіба це для вас буде краще! Ведіть, — каже він звертаючись до вартових.
Гнат знову рвонувся і в одчаї вже востаннє крикнув до комісара:
— Спитайте дядьків… Тут вчора зупинявся мій ескадрон.
— Добре, — каже стомлено комісар; йому вже набридло, як цей нікчема чіпляється за життя. — Добре, я запитаю дядьків.
— Я не піду з хати, — каже Гнат, бачучи, що вартові знову підступають до нього. — Мені немає чого вмирати. Я не хочу…
— Нікому не хочеться, — каже комісар і велить вартовим привести дядьків; він хоче бути справедливим.
