— Ну, а далі? — питав сам себе й морщив лоба. — Ах, треба ж це уявити собі! — та дарма, — смерть не хотіла до нього йти.
— Чорт його побери, — подумав, — якось та треба буде вмерти!
І він готується зустрінути смерть як-слід. І що там думати про смерть, поки він ще живий? Якщо до вечера не прийдуть, то він зможе розв'язати руку й утекти через вікно… Дозорець в пітьмі може й не влучити.
Так думаючи, він сидів годину, дві, три. Короткий осінній день починає вже меркнути, і надія, що він ще до ночі поживе, зросла.
Тепер помічає, що хоче їсти. Це трохи веселить його, бо коли б він мав умерти, навіщо б йому хотілося їсти?
— Яка дурниця! — обдивляється він себе. Ліва рука мертво висить при боці, і це дратує. — Не шкодило б перев'язати, — думає він, і цей клопіт знов надає йому сили.
Обережно смикає руку: може прив'язана так, що легко буде звільнити, а тоді…
Риплять двері і в повітку входить вартовий. В сірій шинелі, в шапці, з рушницею в руках, він такий звичайний і зовсім не подібний на вісника смерти. Він розв'язує його й уважно дивиться на нього:
