— Ти сьогодня на вночішній, я теж.
— Ідем разом, — а в самої голову колом стисло. Похитнулася. Піддержав.
Додому привів. Як ішла — не пам'ятає, вдома краще стало… Михайло докоряв, а їй соромно було за слабість.
— А тобі що? Всі ви хороші, всі пиляєте: і Галя і ти, а що з ваших слів.
А Михайло думав:
„Ну, що з нею робити? Вперта така і ніяк її не переконаєш. Знаю, коли-б схотіла, — могла-б жити й краще, але всі голодують, то й й вона не може про їжу думати“.
Був злий на Катерину за те, що всякий, хто схоче, може тягнути з неї соки.
|
|
А весна владно будила землю.
Ішла Марійка вулицею й побачила проти себе об'яви…
Цікаво. Треба зайти. Проходили — Данило, Катерина, Петро; убік шугнула, а серце застукало… Не змінився він майже.
Зайшла у середину. Сіла. Шукала очима.
— Суд іде.
Встали всі. Витягнула й собі шию. Ледве не впала: і він в суді. Що він буде казати про неї? Злякалася, — ніби від слів його залежало все… А як покарає? Вибігла.
Опинилась на прикінці міста, знов сила якась, тягла туди, де судитимуть її. Як повернулася, скінчився допит свідків. Почалося обговорення.
— Слово належить прокуророві.
