щось, а мусить гинути серед старих, перешитих наново поглядів і не може вирватися. Не може.
Не сила людині стрибнути за обрій…
Ах, цей Михайло… Бачить вона море широке, ясне, а крил немає щоб перелітити це море.
Пожити-б на всі заставки. Хоч хвилину пожити, як житимуть люди потім, колись, досадно все-ж таки бути угноєнням для майбутнього.
В кімнату блідо зазирав місяць. Почала роздягатися та щось заворушилося біля дверей. Відчинила.
Засунувши голову між коліна, сидів чоловік. Покликала. Голову сонно підвів, подивився каламутними очима.
— Їсти.
— Зараз, заходьте обігрітися.
Але він дивився немигаючим поглядом.
— Їсти.
Прибігла, принесла, в руку поклала, почала кликати знов:
— Зайдіть, зараз буде чай, супу зваримо, за плече взяла.
Той схопив кусень і вирвавшись вибіг на вулицю. Пішла до себе, хотіла начистити картоплі, але згадала, що на обід тоді не стане. Закипів чай, налила в шклянку, кинувши таблетку сахарину. Полізла в ящик, щоб узяти хліба, але згадала, що більше немає. Випила так.
Почувала, як болять ноги і голова крутиться, але перемогла себе й пішла на роботу. Було вже дванадцять і вулиці були тихі.
Зустріла Михайла.