починає перемигуватися з тінями. Сидить Катерина на ліжкові, ноги під себе підібгала, обгорнулась хусткою. Стукає живчик, встають знайомі обличчя, ціла повість, ціла поема.
Закашляла, кинула олівець. Встала, в люстро глянуло бліде обличчя з далекими очима, це все голод наробив. Стукають.
— Хто там? Ти, Галю?
— Ні, це я, Ніна, — відчини.
Вбігла та.
— Що така бліда? Була в лікарні? Записалася на обід? Ні? А ти й не просила. Що, значить другим більше потрібно, коли не записали. Ех, ти!,.
— Що, ех я?
— А я дуже рада, що з Дмитром живу. Щоб я робила в такий голод.
— У нього гарна посада?
— О, він у мене молодець, багато заробляє. Погано, що не хоче дітей мати. Обуза каже. Робила знову аборта. Ну, нічого, він за це обіцяв повезти мене літом у Крим… — А далі:
— Ну, чом ти не пришила оборки до плаття. Я забігла сказати, що завтра о дванадцятій збори. — Таємничо: Він буде чекати…
— Дмитро?
— Ні (досадливо), він — Семен.
— А. Ти і з ним вже?
— Він такий гарний.
А Дмитро?
— Ну, що за мораль? Він-же без мене десь певно гуляє; коли я не можу.
— Так, для чого-ж ви живете вкупі.
Засміялася Ніна і враз серйозно:
— Ну, мені так добре, і йому зручно. Так