Знову плакала Марійка, а подруги байдуже дивилися. Так було колись з ними.
Звикне.
І звикла Марійка: людина до всього звикає, та скоро пішла від Горпини, бо взнала, що та три бере, а на неї один витрачає; не вигідно.
Так.
А вчора Марійка зустріла Івана, обминути хотіла, та той підійшов, все казав, як побачить Данила, щоб нічого тому не казала: обдурити його можна. Він її, якщо хоче, приведе і скаже, що стрів, а вона хай приїхала вчора й шукала його… Карбованця дати хотів, не взяла. Повернулася злісна й кинула в вічі брудну лайку.
— Ого, — подумав…
Пішов у столовку обідати й все міркував, як-би йому виплутатися. Здибав там Петра й Галину.
— Чому не заходиш, Петре?
— Ніколи.
Виходячи спитав Іван: — Вам куди?
— До Катерини. — Ліворуч.
— На поклон ходите? Вже й Данило туди бігає, і чим вона вас приворожила так? — Ті нічого не відповіли; пішли, не попрощавшись.
Галина й Петро в сінях шепотілися довго, нарешті увійшли.
— Ти скажи, — почала Галя.
— Ні, ти.
— Ні-ні, ти спочатку, а потім я. — Тоді Катерина сама ласкаво.
— Знаю, знаю. Швидко-ж ви, — а Петро поважно.
— Що там швидко?
Потім до Галі.
