От туга впала, впала, сповила, немає ні билини. Лише могили стоять та сумують, хмар виглядають, дощів чекають. Хліба не вродило. У декого ще було, а в декого і хата сіріша стала, і сонце йому не світить. Ґавенятами роти дітвора розкриває. Просить.
А степ чорним сумом вкрився, а степ загорнувсь в сіру спеку, скам'янів, застиг.
А небо біле, біле, хмари лише з-за обрію носа показують, хмари не хочуть обтерти промінястий піт на сонці і він спадає, окропом на плечи и спини. Здається, що все заснуло. Земля парує, чорна й суха. Між килимами вузька стежка, по ній суне хмара й звідти долітає монотонне й сонне.
Ходить по селі нужда нужденна, здушує порожні шлунки костистою рукою, ходить по селі, виглядає…
— Гей-гей, цоб-цобе.
На селі розмова.
— Ой, ще й хліб погорить.
Не співає молодь увечері, не сидять на призьбі старі, спльовуючи гіркий махряк, навіть плачу не чути вже.
Сірим порохом вкрите зелене листя, жовта вода болотом стала.
Не виходить молодиця хату мастити й квітками квітчати.
Ех, не виходить.
Виряджала стара Палажка доньку Марійку. Виряджала, казала.
— Іди, доию, шукай долі, а нам старим тут загибати. Іди, може чим допоможеш.
Пішла. Узяла адресу тітки Горпини й Данилову, зав'язала у хустку, заховала.
