дою. Сонце ясно зійшло. Вів Галину Петро обережно.
— Такий хороший ти, — всміхнулася.
А він зазирав в темні тепер, глибокі очі. Думав:
— І чого у неї очі такі темні стали.
А як прощалися порожньо було в середині.
Галина до Катерини пішла. Ввійшла. Мовчки сіла. Та вже знала. Ех, серце жіноче. Заспокоїла (як мати дитину):
— Спи!
Спить Галина вві сні обгорнула подушку, Катерина уважно вдивляється в неї.
— От рахуба, — сміється ві сні… А далі що-ж буде? Може справді зроблять щось? А мрії у них хороші.
Забурмотіла щось Галя, встала Катерина, накрила пальтом. Читати не читалося, роздяглася, зібралася спати.
Лягла, під голову руки поклала, довго в стелю дивилася.
Михайле… Михайле… не може вона так любити.
Зве він її твердою, залізною, а не почуває, як иноді залізо те дзвенить і кличе, але як доторкнутися до нього, то завмирає і знову стає холодним і байдужим.
Так було й сьогодні.
Петро застав Михайла вдома, як увіходив, помітив, що той заплющив очі, прикинувся, що спить.
— Ну, хай, — подумав, — от чудаки!
Михайло лежав, обернувшись до стіни, і все про Катерину, про Катерину, таку ніжну й хорошу думка.
