— А, чорт з ними. Ти вже користуєшся термінами Катерини.
— Катерини. Вона каже, що в наші часи якщо хочеш бути незламаним, не треба себе звязувати ні любов'ю, ні дружбою, бо однаково це стягне тебе у свинюшник. Чудна вона, бентежна така, самотна, та здається мені, що вона когось любить.
— Справді? — жваво спитав Михайло.
— Вона нікому не скаже.
— Ех, Петре!
— Що?
— Нічого, то я так.
Встав, а Петро більше розумів, аніж Михайло думав.
— Чудаки. Тільки мучать себе.
— Тут до тебе Галина заходила, цидулку принесла — сказав Михайло, подаючи записку. — Там Галина кликала іти в степ, „бо в степу вітри буйні-буйні“, а „літо таке хитре“.
Осміхнувся Петро й заховав у кешеню.
— Ну, Михайле, я пішов.
— Куди?
— Та в читальню.
— Гм… угу… Коли прийдеш?
— Пізно. А ти будеш вдома?
— Мабуть ні. Я піду до бібліотеки.
Подивились один на одного.. Петро не витримав і розсміявся, але Михайло подивився строго.
— Чого зявище розчепірив?
— Ми часом не зустрінемось, я теж піду в бібліотеку, — але Михайло:
— Ну, тоді я піду в читальню.
— Іди куди хочеш, а я піду до Галини.
