Іван усю їм роботу на нівець звели, бо вулиця тепер гула, аж ревла.
Данило в місто листа писав.
„Петре, через два тижні їдемо додому, побалакай з Катериною, з Галею, чи не може Марійка зупинитися в них, бо я хочу, щоб вона поступила до робфаку. Приїду я через два тижні, а Марійку випишу потім. У нас посуха, певно, що хліб погорить… Хотіли було ще на місяць залишитися тут, та хлопці чомусь не ладять з осередком. Чекай.
Данило“.
Петро прочитавши сказав Михайлові.
— Треба перебиратися, бо коли приїдуть хлопці, поб'ємося.
— Ну тепер, буде легче, Дмитро-ж перебрався.
Було літо. Листя біле, як мертве, лише ввечері було трошки легче дихати. Дніпро лисинами вкрився і ховався від спеки в піски. Хто не виїхав, ходив, як сонний, в клубі відбувався ремонт. Зрідка забігав Дмитро. Він такий зайнятий. На посаді з самого ранку. Прийде додому, попоїсть і знову туди, приходить лише ввечері, навіть не висипляється. А роботи-то скільки. Ну, то правда, він сам себе навантажує, бо гадає на осінь бути за секретаря в газеті.
— Кар'єру, виходить, робиш, — спитав Петро.
— Ну, яка там кар'єра. Одружився, то й треба якось жити.
— А портфель в тебе гарний…
— Да брат, діловою людиною став, — сказав Дмитро. — Нужною людиною.
