на фронті, в селі. Хотілося побалакати з кимсь про це. Та коли вона розповідала про свої думки товаришам, ті сміялися, обізвали її замороченою, а дехто, ніяково всміхаючись, казав: скучно.
Лише Михайло завжди уважно слухав її і захищав: беріг, а Петро й Галя лаялися з-за неї, сперечалися.
Якось перед зборами, коли знов спалахнула суперечка про побут новий і хтось, захищаючи себе, сказав:
— А що-ж мені… онанізмом заніматися, чи що?
Катерина відповіла:
— Дурниці ви, хлопці, говорите. Просто до рук прибрати себе не можете. Розперезалися. Когути ви непманські. У вас ще двадцятий рік говорить; крой і все, а там розберемось. Ні, тепер вже час і тут на неп переходити, а ви непманщину розвели. Раніш на фронтах то може й думати про це ніколи було, а тепер…
— А, ти хочеш, щоб ми до старого повернулися. Любов „до гробовой доски“! Не віримо ми в неї тепер. А сем'ю заводити? Ми полюбовно… Хочеш? Хочу. Ходім. Все на товариських началах.
— Ну, звичайно, а з ким ви гуляєте? 3 баришнями всякими радянськими та з покоївками.
— У всіх однакове…
— Розумно сказано.
— Та й комсомолки не від того, щоб погуляти.
— Це ще гірше. А з клубу, що ви зробили. Тільки й чуєш. Та аборт зробила, та вчора з Іваном, а завтра з Степаном.
