тіли співи з села, переплутались, затремтіли над водою і погасли в хвилях.
І знов тихо, тихо.
Катерина проста селянська дівчина, з бровами сонцем випаленими, з очима вітром степовим навіяними.
— Чудна дівка, і заміж не іде, і з хлопцями не гуляє, а прийде ранком: де була, не говорить, та не чуть, щоб гуляла з ким на селі.
А вона ходила до Дніпра, прислухалася доспівів, невиразно мріяла. Иноді тихою ходою дряпався Дніпром пароплав. Це з міста.
Там життя цікаве, зовсім одмінне, нове і люди там справжні люди. Справді, у великому місті воно має бути новим, не таким як тут, де ще й досі панує дяк, а дядьки по старому пиячать, — тільки не горілка вже, а самогон.
Минав час, падало жовте листя, все прозоріше ставало небо і ранком туманіла земля.
В повітрі метушилися постріли, злякано дивилася економія розбитими вікнами, — це білі тікали.
Потім приїздили з міста, роздавали книжки, щось казали. Селяни уважно слухали, за книжки дякували „пригодяться на цигарки“ і знали й без городських, що тепер земля вже їхия. Катерина книжечки прочитала (може тому, що не курила?).
А дні як помах крил летіли над степом, знов горіло село, знову йшли то ті, то инші.
Нарешті, на різдво прийшли червоні.
— От і твої, Катерино.
Нічого не сказала, а ввечері тихо двері відчинила.
