хався? — запитала Галя й засміялася заливчасто й зелено.
Вона була на зріст вевелика, чорна жакетка вигідно стягувала стан, а жовті черевики обгортали сильні, швидкі ноги якось задьористо й весело. Неспокійна вона була й непосидюща і при зустрічах завжди безсоромно командувала Петром. І тепер вона обхопила його рукою й швидко потягла вулицею.
— Проводь!
— Ta п-почекай же, — бурмотів той… — На вулиці видно, а ти обнімаєшся.
— О?! Обнімаюся! Опудало ти чортове… Ет, та тебе можна…
— Гм. А хто-ж знає, що це я… й чому як мене, так можна, — образився Петро.
— Хе! Всякий тебе одразу впізнає, хоч-би поголився, рижоїд нещасний (вона саме вчора здала зачот з хемії), і не соромно? Страховище яке, коні непритомні попадають, як побачать тебе такого великого й дурного. Не я — твоя сестра… — закінчила вона вже суворо.
Петро хотів був щось відповісти, але глянув на її усмішку, змовк і задумався над тим, що він таки справді занехаяв себе, але в усякому разі він в цьому винен менше всіх. І справді, може тайна такого неуважного ставлення до одягу була в тому, що він якось боявся дівчат. Потрапивши в їхнє коло, він не знав куди подіти свої довгі руки та ноги, сидів мовчки і потім раптом (ніби: чорт його забери, пропадать, так пропадать!) починав незграбно рухатися й, як він висловлювався, триматися „пікантно“ або, як казав Іван, просто „по-ідіотському“: сміявся, голосно говорив, безладно
