ОСІНЬ
Дмитро латав жоночі чоботи. Не латав, а зчіплював докупи. Гріх би було давати таке дрантя до шевця, та й за ґрейцар скупо. А жінка боса-босіська, води внести до хати не було в чім. Тому Дмитро вже від ранку взявся до чобіт. Сидів коло лави проти вікна, обклався старим шкураттям, воскував нитки на дратву і бісився, як пес.
— Біг-ме, кину в пічь, шпурну у вогонь та й збудуси! Шкіра здривіла, нитки не прімкнеш, бо прірвеси — вікинь на гній та й плюнь та й вже!
Приговорюючи до чобіт, Дмитро все таки з великою старанністю їх латав. Що провів нитку крізь шкіру, то все неспокійно оглядав, чи не прорвалася. Через те робота йшла пиняво і Дмитро сердився.
— Залізо не шкіра, та й зшуровуєси, шо то говорити? Вже штири роки як куплені, бо штири вже цеї осени, та вже їм чєс. Але ще цу зиму мусє служити, хоть би там не-знати́-шо.
І латав і бісився і сто разів хотів кидати у піч або на гній.
