мині каже, шо так і так, у нашім селі траба нову церькву класти. „Ми, каже, не погодилися з тим гуцулом, шо кладе церькви, а чули-м, шо ти — добрий майстер, та й порадили-м си, аби ти нам клав церькву“.
— Як я, знаєте, це вчув, та й на мене піт збив, як коли на слабу худобину. Аді, сегодни ще не памнєтаю, шо я на то сказав ксьондзови, як я із хати вішов? Шос ні обмарило…
— Вертаюси додому, а мині то чорно, то жовто перед очима, вітер ні із ніг згонит. А в голові, як коли би цигани клевцами гатили. Але гадка гадку рівно пошибає. Дес я собі думаю: „Мой, таже це не стодола, таже тут, брє, тисічі дают на твої руки, таже церькву люди видє ізо всіх селів. Такий я страх дістав, шо най Бог боронит! Отак якби ні хто сокиров зарубав у голову…
— Прихожу я додому та й ані жінка, ані діти мині не милі. Нічо я нікому не кажу — мну в собі.
— Лєг я спати. Спю, як камінь, спю — не вісиплєюси. А мині снитси, шо я дес у вишневім саду лежу та на сопівку граю. Вишні зацвили, аж молоко капає, а я лежу та на сопівку граю. Але дес коло того саду вчиниласи церькова, я її дес вже поклав, а вона коло саду вчиниласи. Як нараз дес не загримит, як коли би гора завалиласи! А то церькова розлетіласи на порох. Тот дзвінок, шо на самі горі стоїт, дес так дзвонит, але так жєлісливо, шо аж! Сам дзвонит. Дес я хочу підвестися, а то мене церьква гет привалила. Дес во-
