а мої, моспане, будинки, як та птаха легка, шо ледви землі доторкаєси. Як стану, як глипну, то так мині весело, як мамі, шо дивитси на свої діти. А так мині легко, шо сто миль перелетів би-х…
— А так мині Бог годив, шо шо загадаю, та й маю. Я собі нивку купив одну, ба й другу, я собі коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.
— А мама, бувало, припадают коло мене та приповідают: „Ой, синку, то-то ти Бог файний талан дав у руки, нема такої днини і години, аби-м Богови свєтому не дєкувала за тебе“. Кажут: „Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який він ґазда“? А жінка слухає того та, як скрипочка, увихаєси по хаті…
На цім місці Іван випростовувався, лице його пашіло великою радістю. Ті, що його слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван їх завойовував своєю бесідою. Робив із корчми церкву.
— Але потім, братя, пішло все коміть головою. Якби взєв на долоню пірє та й подув, то так пішло все. Не лишилоси нічо навкруг палца обвити…
— Прийшов одної неділі чоловік з Луговиск та й каже: „Так і так, ксьондз наш закликає вас до себе“. Зібрав я си та й іду. То не далека україна та й прихожу до Лугівского ксьондза.
— А шос мині вже дорогов на души потенькувало. Прихожу, поцулував ксьондза в руку, а він
