— Бо миши зерно труб'є та шкоду роблє…
— Нашо шкоду?
— Аби не було шо молотити та й молоти.
— А шо ж вони їде?
— Таже зерно…
— Як?
— Е, з тобов не договорив би си…
— Траба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосє.
— По-парубоцки, ма?
— А-як-же, таже ти у мене парубок.
— Та й видиш, шо вже, а ти не хочеш ніколи давати чєсатиси. Ану-ко подивиси в дзерькало, як файно?
Андрійко виглядав, як скупаний, волосся спадало маленькими, білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у пазуху.
— Я хочу до вуйни.
— Уперед ззіж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймут.
— Я не покажу. Хочу до вуйни.
— То йди, про мене.
Вбрала його в чобітки, в свою кожушину, в татів капелюх та й пустила надвір.
— А дивиси, аби-с упав, та й буду бити…
Сіла в хаті шити.
— Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє…
