Він такого нападу ніколи не сподівався і не знав що робити. Врешті ляг на землю і скинув киптар.
— Андрійку та й ти, Іванку, йдіт тепер бийте, я ані кину́си. Ви ще малі та вам тєжко підбігати. Гай, бийте!…
Хлопці стояли подалік і дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки і дивилися на маму.
— Та чому їх не заставлєєш, аби били, аді-м лєг — бийте!
Лесиха заревіла на все село.
— Шо я, люди, винна? Я б'юси по ланах з дітьми на сухім хлібци, та шо я уторгаю, то він все до коршми віносит. Я, люди, не можу нічо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже він лишив нас без драночки у хаті. Шо залямит, та й до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на діти і на жидів. Най си діє, шо хоче, але я вже не годна…
— Таж бийте, і палцем не кину́!
— Най тебе, чоловіче, Бог піб'є, де ти нам вік пустив марне і діти осиротив! Та ти нас кілько набивси, шо ми ніколи з синців не віходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хаті затримати, бо все вібиваєш. А кілько я з дітьми начувала на морозі, а кілько ти лишень вікон набивси? Нічо ти не кажу, най ті Бог скарає за мене та й за діти! Ото-м собі долю в Бога вімолила… Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаєте.
Взяла мішок на плечі та й поволіклася додому з дітьми, як пришиблена курка.
